«Те, що здійснила піхота, особливо аркебузири, змушує мене замовкнути, бо моєму перу цього не передати», — так писав кастильський ідальго Мартін Гарсія Сереседа у своїй хроніці про битву під Павією, яка відбулася 24 лютого 1525 року і яку вважають першою битвою Нового часу.

Під стінами цього міста-фортеці зустрілися армія найбільш потужного володаря Європи короля Франція Франциска І Валуа, який особисто повів у бій своїх вояків, і армія імператора Священної Римської імперії німецької нації Карла V, який одночасно був Карлом І — королем Іспанії, першим представником Габсбургів на іспанському престолі.
Імперське військо на чолі з віцекоролем Неаполю Шарлем де Лануа, яке підійшло в січні 1525 році під місто Павія поблизу Мілана, щоб деблокувати семитисячний іспано-німецький гарнізон, налічувало чотири тисячі іспанських піхотинців, десять тисяч німецьких, три тисячі італійських і дві тисячі легких кіннотників, в основному іспанських. До того ж, було ще 16 гармат. Військо Франциска І було трохи чисельнішим — 29 тисяч. Крім французів, у ньому були німецькі ландскнехти, італійці і прославлені швейцарські пікінери. І до цього — 53 гармати.
Розгром війська Франциска І був страхітливим: 12 тисяч загиблих, п'ять тисяч поранених і полонених. Під Павією поліг цвіт французької аристократії, а сам король вперше за довгі століття потрапив у полон. Це був справжній подарунок для Карла V, який в далекому іспанському Толедо відзначав своє 25-ліття. Саме цей монарх стане найбільш потужним володарем Європи, а Іспанія домінуватиме у Європі і світі до середини ХVII століття. Однією з її опор будуть терціос — свого часу непереможна іспанська піхота, яка проявила себе як смертоносна і новаторська військова формація, зокрема під Павією.

Про цю епохальну битву в програмі «У дзеркалі історії» говорили професор Пйотр Тафіловський з Варшавського університету, автор монографії «Від Форново до Като-Камбрезі. Історія Італійських воєн (1494— 1559)», а також знавець військової справи, к.і.н. Едуардо де Меса з мадридського університету CEU San Pablo.
Пйотр Тафіловський розповів, чим були Італійські війни, під час яких і відбулася баталія під Павією, і яке їхнє значення для Європи епохи Ренесансу і Новітньої доби. За його словами, Італія була важливим полем протистояння двох потуг того часу — Франції династії Валуа та Іспанії Габсбургів.

— Італія була важливою з погляду дуже багатьох причин: релігійних, культурних, політичних, економічних. Скажімо, мова про економічні чинники, бо це ж був досить багатий конгломерат держав. Це не була одна держава. Ми повинні пам’ятати, що Італія в XV—XVI столітті це не одна територіальна держава, як це є у випадку Італії в XX чи XXI столітті. На Апеннінському півострові існували численні держави і державки. Найбільшою було Королівство Неаполю — найбагатша італійська держава. Королівство Неаполю займало половину цього так би мовити, «італійського чобота». Тут теж треба згадати Королівство Сицилії. Все це володіння Іспанії. На півночі від Неаполю розташувалася церковна держава — Рим. Далі йшла Тосканія, Мілан. Це також Венеція — одна з найбагатших держав. Тому панування на цій території з багатьох різноманітних причин було дуже привабливим тому, хто зумів би цього досягнути.
Політична складова вже поза Апеннінським півостровом — домінування принаймні над Північною Італією — була для Франції дуже нагальною проблемою, бо габсбурзькі володіння оточували її із заходу та сходу, а тепер вже й з півдня. Габсбурзькими були Іспанія, Священна Римська імперія німецької нації та Австрія. Якщо б ще Габсбурги здобули Північну Італію, то Франція була б з усіх сторін суходолу оточена їхніми володіннями, а цього французькі монархи собі дозволити не могли. Адже це була б екзистенційна загроза для існування самої Франції.

Зі свого боку, Едуардо де Меса зазначає, що величезну роль у перемозі іспано-імперських сил відіграли два іспанські командувачі. Першим з них був Антоніо де Лейва — комендант гарнізону Павії. Ця людина брала участь у 32 битвах і 47 облогах.

— Антоніо де Лейва був загартованим у битвах ветераном. Він почав службу ще під командуванням легендарного Великого Капітана на початку ХVI століття. Безсумнівно, це була людина твердого характеру. Типовий кастильський солдат тієї епохи: витривалий, загартований, звиклий до злиднів і готовий битися незважаючи ні на що. Його постать накладе свій відбиток на обороні і на оборонцях Павії.
Розповідають, що під час битви, коли стало зрозуміло, що війська Лануа намагаються прорвати облогу, він наказав своїм людям вийти через одну з міських брам, щоб вдарити в тил французів та їхніх союзників.
На той момент він страждав від нападу подагри і не міг ходити, тож звелів посадити себе на стілець, а кілька вірних солдатів несли його вперед. І навіть сидячи у кріслі, він розмахував шпагою, завдаючи ударів ворогу.

Говорячи про генеральну баталію, іспанський історик підкреслює виняткові здібності іншого командувача армією імператора — Фернанда де Авалос, маркіза Пескари. Саме він вміло використав відбірну іспанську піхоту на полі бою, яка продемонструвала свою виняткову взаємодію з іншими родами військ, мобільне використання аркебузів на полі бою і зухвалі нічні рейди на позиції ворога.

— Перше, що слід розуміти, і що є одним із ключових моментів битви при Павії, — це роль маркіза Пескари, одного з високопоставлених офіцерів іспано-імперської армії. Його тактика щодо іспанських аркебузирів полягала в тому, щоб не давати французам спокою. Протягом багатьох ночей перед самою битвою він здійснював зачіпні атаки на французький табір, змушуючи їх залишатися напоготові, бо вони не знали, чи це масовий штурм, чи лише маневр для відволікання уваги.
Зрештою, день за днем французи почали вважати, що ці атаки не становлять для них реальної загрози. Проте в ніч з 23 на 24 лютого 1525 року розпочався справжній фронтальний наступ. Французи знову не сприйняли його серйозно, і коли зрозуміли свою помилку, іспанці вже проникли в мисливські угіддя, відомі як Старий і Новий парк, — два ключові поля битви при Павії. Спершу імперські війська проривалися через стіни, створювали проломи та проникали всередину парку. Тоді іспанці вперше використали спеціально підготовлений загін солдатів — це майже як сучасні сили спеціальних операцій. Цей загін складався з добре навчених аркебузирів, які для ідентифікації вночі носили поверх обладунків білі лляні сорочки. Так вони могли розпізнавати своїх, адже всіх, хто був у темному, вважали ворогами. Їхньою метою було захопити палац у межах мисливських угідь, де, за отриманою інформацією, перебував король Франциск I. Інформація була достовірною, але саме в ту ніч короля там не виявилося. Після цього за цим загоном вирушило все імперське військо.

Тим часом іспано-імперські війська, які вже прорвалися вглиб позицій французької армії та її союзників, спершу вступили в бій з піхотою. На початках видавалося, що сили короля Франції здобувають перемогу, але тактичні помилки монарха і його самовпевненість спричинилися до нищівної поразки. Едуардо де Меса зазначає:

— Моментами французька артилерія завдавала нищівних ударів по іспано-імперських лініях, ставлячи їх на межу поразки. Але Франциск I, згадавши свій тріумф у битві при Маріньяно у 1515 році, вирішив повторити успіх і особисто очолив атаку важкої кавалерії — знаменитої жандармерії. Однак, коли французька кавалерія рушила в наступ, вона перекрила лінію вогню власній артилерії, фактично змусивши її замовкнути. Цим скористалися іспанці: аркебузири діяли розосередженими групами, використовуючи рельєф місцевості та ліс у парку для захисту від атаки кавалерії. Важкоозброєні французькі вершники не змогли ефективно діяти в лісі, де втрачали маневровість і злагодженість. Після знищення аркебузирами основної частини французької кавалерії розпочався запеклий бій між німецькими найманцями-ландскнехтами Карла V та їх німецькими опонентами з числа «Чорних загонів», що служили Франції. Зрештою, найманці Карла V здобули перемогу, а «Чорні загони» змушені були відступити. За ними почали відступати швейцарці, що спричинило загальний хаос та панічну втечу. Багато швейцарських вояків загинули, намагаючись переплисти річку Тічино, яка тоді розлилася. Битва була короткою — вона тривала лише дві з половиною години, але її наслідки стали фатальними для французької армії. Вона була повністю знищена, а сам король Франциск I потрапив у полон до іспанців. Так, іспано-імперська армія здобула блискучу перемогу.

Під Павією Франція втратила свою армію і короля, який опинився у ворожій неволі. Здавалося, що Карл V скористається цією винятковою ситуацією і завдасть потужного та вирішального удару своєму принциповому ворогу. Деякі радники імператора наполягали, щоб той вирушив походом на Францію і здобув Париж. Виникає запитання: чому, попри таку нагоду, Карл V цього не здійснив? Професор Тафіловський відповідає:

— Це справді слушне питання, і на нього досі немає остаточної відповіді. Це не єдиний подібний випадок у цю епоху. Приблизно через півтора року після битви при Павії, коли Франциск I ще перебував у полоні в Іспанії, у багатьох інших ситуаціях можна побачити ту саму тенденцію: Карл V зупинявся на півдорозі до своєї мети.
Наближаючись до здійснення, здавалося б, стратегічного задуму, який ще його дід поклав собі за ціль, — повного знищення й анексії французького королівства — Карл несподівано зупинявся. Виявлялося, що він насправді не хотів остаточно стерти Францію з мапи. Його справжньою метою, схоже, було не знищення Франції як держави, а утвердження своєї політичної й військової зверхності над нею та її монархом. Його дії чітко показують, що він не прагнув остаточного знищення ані самої Франції, ані її правителя, який був його головним суперником. Біографи Карла V зазначають, що між ним і Франциском І існувало своєрідне психологічне суперництво. Франциск був для Карла не просто ворогом, а й певним ідеалом, мірилом, на яке він рівнявся. Це може видатися парадоксальним, але у своїй боротьбі Карл V завжди орієнтувався на Франциска як на взірець, водночас протиставляючи себе йому. З одного боку, між ними йшло запекле суперництво, що не підлягало сумніву. З іншого боку, Карл відчував своєрідну захопленість особистістю Франциска I. Саме тому, навіть коли іспанські війська наближалися до Парижа — а вони принаймні один раз були майже біля міських воріт — вони отримували наказ зупинитися та відступити. Це може бути одним із пояснень того, чому Карл V не скористався своїм тріумфом, щоб підкорити всю Францію. Що ж до Мадридського договору, який завершував період полону Франциска I, то тут проявився ще один важливий аспект характеру Карла V. Він залишався людиною середньовічних лицарських ідеалів, щиро вірив у честь і слово монарха. Карл вважав, що якщо Франциск I присягне дотримуватися умов договору, то як лицар він не зможе порушити присягу. Але не так сталося як гадалося. Франциск, підписуючи Мадридський договір 1526 року, погодився на безпрецедентні поступки: передати Габсбургам Бургундію, відмовитися від претензій на італійські володіння, виплатити великі грошові компенсації. Однак він навіть не збирався дотримуватися обіцяного. Щойно він повернувся до Франції, то одразу заявив, що всі його зобов’язання недійсні. Цей поворот подій, ймовірно, став несподіванкою для Карла V.

Блискуча перемога під Павією була однією з переломних подій у Італійських війнах і подальшого зростання гегемонії Габсбургів у Європі. Але чи ця подія мала хоч якесь пряме значення для Королівства Польського і Великого князівства Литовського? Ось що про це каже Пйотр Тафіловський:

— Професор Анджей Вичанський вважав, що власне з огляду на битву під Павією і її результати, 10 квітня 1525 року відбувся прусський омаж. Великий магістр Тевтонського ордену Альбрехт Гогенцоллерн підпорядкувався польському королю. Вичанський вважав, що це стало безпосереднім наслідком битви під Павією. Справа в тому, що Великий магістр, який хилився в бік Реформації і науки Лютера, ще раніше вже якийсь час з огляду на ріст сили Габсбургів задумувався, що йому вчинити зі своєю державою. Натомість, коли він побачив, що Карл V отримав рішучу перемогу і взяв в полон французького короля, то злякався наслідків. Великий магістр остерігався, що тепер Габсбурги можуть пробувати втрутитися у справи Прусії і Тевтонського ордену. Вони могли змусити Великого магістра повернутися в лоно католицизму або навіть безпосередньо підпорядкувати собі його державу. Тому Альбрехт Гогенцоллерн обрав варіант, який йому здавався безпечнішим для своєї держави. Тобто, відбулася її секуляризація та васальне підпорядкування королю Польщі, щоб не бути змушеним підпорядкуватися імператору Священної Римської імперії.

Матеріал підготував Назар Олійник